Сарсель: НТШ в Європі Гордість за минуле і біль за сьогодення


Преса про нас / Четвер, Грудень 28th, 2017

Назва Сарселю стала синонімом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (НТШ) в Європі, яке добре відоме як українській еміграції так і в Україні. Його можна назвати найдорожчим алмазом в короні української наукової спадщини в Європі.

Старовинний будинок НТШ, що з 1951 року знаходиться у в містечку Сарсель Сент Бріз (17 км на північ від Парижу), найкращим чином презентував понад пів століття українську науку поза межами батьківщини. Саме тут була створена 11-томна Енциклопедія Українознавства, поява якої була величезною історичною подієї в житті української еміграції.

Колись прекрасний, з дивовижним минулим будинок, що зберігає пам’ять важливої історичної епохи і блискучої плеяди української наукової інтелігенції і сьогодні притягає своєю історією, але знаходиться у катастрофічному стані. Чи отримає він друге народження? Саме це і спонукало мене до написання статті.

Штрихи з біографії НТШ

 

Засноване в 1873 році у Львові як Товариство імені Шевченка, в 1892 році було перетворене на Наукове Товариство імені Шевченка. Головою обрали д-ра Корнила Сушкевича, видавця першого повного Шевченкового «Кобзаря» (1867).

До НТШ належить група найвидатніших представників українських науковців, літераторів, дипломатів, церковних діячів. Серед них,  В.Антонович, Ф.Вовк, М.Грушевський, К.Левицький, І.Франко, В. Гнатюк, О.Коллеса, О.Кониський, за ініціативи якого  почалося видання наукових «Записок Товариства ім.Шевченка». У 1895 році редакцію «Записок» перебрав М.Грушевський. За його ініціативою виникла Археографічна Комісія, а в 1906 році НТШ приступило до нової серії наукових видань. Тут у перекладах на українську мову з’явилися найважливіші монографії істориків: В.Антоновича, М.Костомарова, Я.Шульгина, І Линниченка та інших. Іван Франко віддав Товариству 10 найкращих років життя. Крім організаційної і редакторської роботи він написав ряд капітальних праць з історії українського письменства та фолкльору.

У 1920-30-х роках НТШ, його робота і працівники переслідувались польською владою, а з приєднанням в 1939 році західноукраїнських земель до СРСР та «радянизацією», репресії продовжувались вже новою владою. 22 (з 24-ох) дійсних членів НТШ були арештовані НКВД і заслані, готові до друку праці (том «Записок», число «Сьогочасне і Минуле» і подвійне число «Української книги» були знищені. З Бібліотеки НТШ вивезли частину книжок і рукописів.

У січні 1940-го влада примусила винести постанову про розв’язання Товариства. Ті, хто голосував проти, – загинули в тюрмах НКВД. На місці ліквідованого НТШ організували Філіал Академії Наук УРСР.

Розгром

 

Частина дійсних членів НТШ, щоб уникнути репресій, виїхала на Захід. У Кракові, де було найбільше скупчення української політичної еміграції, постала Наукова Рада при УЦК, яку очолив голова НТШ Іван Раковський і проводив скромну діяльність.

У Західній Україні німецька окупаційна влада не дала дозволу на діяльність Товариства, але його члени таємно продовжували наукову працю. Українське видавництво Краків-Львів видало кілька наукових праць

“Галич” проф. Я.Пастернака та друге видання «Географії України» проф. В.Кубійовича, науковці публікувалися в журналі «Наші Дні». У цих умовах співпраця вчених з обох сторін Збруча продовжувалась.  У 1944 році, перед приходом радянської армії до Львова, більшість членів НТШ виїхала на Захід, а проти тих, що залишилися почалися репресії. До 1946 року був проведений остаточний розгром НТШ, а разом з ним вільної української науки: 30 дійсних членів загинуло у тюрмах, 20 опинилися на засланні. Серед них, митрополит д-р Йосиф Сліпий, проф. Крип’якевич інші, біля 20 членів пропали безвісті. Протягом воєнних злиднів померли проф. Д.Антонович, проф. Б.Лепкий, проф. О.Лотоцький, митрополит А.Шептицький інші.

 

Відродження на еміграції

 

Члени НТШ, що опинилися в Німеччині вирішили відновити Товариство. За ініціативи проф. В.Кубійовича, у березні 1947 року, в Мюнхені були скликані Загальні Збори Наукового Товариства ім. Шевченка і відновлено його діяльність. Умови праці були абсолютно відмінні. У скрутному матеріальному стані, розкидані по таборах науковці, хотіли  працювати для добра української науки. Великою перешкодою був брак джерел та книжок, територіальна розпорошеність вчених та їх еміграція за океан, відсутність матеріальної і фізичної бази, та взагалі місця осідку. І все-ж члени НТШ вважали, що важке положення в якому опинилась батьківщина, покладало великі обов’язки на Товариство зокрема. Виконуючи свою нелегку справу збереження, поширення й піднесення української науки НТШ знаходило сили у підтримці з боку всіх свідомих українців, та особливо політичної еміграції, яка боролась за Самостійну Соборну Україну.

З пожертв приватних осіб, видавництв та обміну книжок стала збиратися невелика бібліотека, яку очолив В.Дорошенко, кол. директор Бібілотеки НТШ у Львові. Одним з головних завдань Товариства була підготовка «Енциклопедії Українознавства», що давала б докладний образ території, людності, культури й господарства українських земель від найдавніших часів на основі повного перевіреного матеріалу.

Українське громадянство, прихильники НТШ своєю жертвенністю уможливили відновлення наукових видань. Серед них, чотири томи «Записок», один з них до ювілею – «В 300-ліття Хмельниччини», номери «Сьогочасне і Минуле», «Історія України» І.Холмського інше.

Місце прописки – Сарсель

 

Основоположником науково-культурного осередку НТШ в Сарселі вважається Архиєпископ Іван Бучко, почесний його член з 1949 року. Виєднанням поважних субвенцій від Ватикану для НТШ він спричинився до відновлення його діяльності на еміграції й постання його осередку в Сарселі.

На початку червня 1951 року 15 співробітників НТШ переїхали сюди з Німеччини, а решта перебралися в Сарсель наприкінці того року. Урочисте освячення вже колишнього готелю «Beausejour», де розмістився осередок, відбулося 28 серпня 1951 року.

Науковці жили і працювали в цьому будинку, який мав коридорну систему і невеличкі приміщення, що влучно використали для приватних мешкань і службових кабінетів. Життя провадилось дуже скромно, враховуючи велику дорожнечу у Франції. «Сарсельці» наполегливо працювали, організовували наукові курси й конференції, провадили Інститут Заочного Навчання, виїздили до Парижу та інших міст з науково-популярними викладами. Тут з 1951 року постійно діяла Комісія Допомоги Українському Студентству (заснована в 1940 році в Кракові), яка тільки на 1955 рік допомогла понад 2663 студентам на загальну суму пів мільйона доларів.

У несприятливих умовах еміграційного життя члени НТШ поширювали знання, зберігали спадщину і підносили вітчизняну науку. Розуміючи важливе історичне значення НТШ в Європі його праці надзвичайно сприяла українська політична еміграція світу, орієнтована на національне визволення і державну самостійність України.

Після трьох томів Енциклопедії Українознавства, виданої НТШ в 1949 році (Мюнхен-Нью-Йорк) у Сарселі, на початку 1950-х, почалася робота над фундаментальною працею – 11-томною Енциклопедією Українознавства, яка містила понад 20000 статей. Значні кошти на видання ЕУ при малому тиражі допомогала покривати українська еміграція Австралії, Бельгії, Великої Британії,

США, Канади, Німеччини, Італії, Франції, Голландії, Аргентини інших країн.

Поодинокі особи і установи оплачували друк цілих її комплектів для світових бібліотек.

У 1962 році у Торонто за ініціативи українського пластового сеньорату постав постійний центральний патронат над осередком НТШ в Сарселі. У 1963 році для скріплення зв’язків між усіма, хто сприяв ЕУ (жертводавці, співробітники ЕУ, передплатники, широкі кола громади) почав виходити бюлетень «Вісті з Сарселю». В ньому також були опубліковані списки всіх пожерт, що надійшли до Сарселю від 1954 до кінця 1964 року. Від Союзу Українців у ВБ допомога склала: $1.459:09:05 і $4012.

Енциклопедією користувалася українська еміграція світу, а з 1991 року  почалося її перевидання в Україні.

Подих історії

 

Вже немає цієї зіркової групи визначних науковців тої епохи, які своєю присутністю і працею оживляли невеличкі кімнати, де панував затишок і скромність, де старанно виконувався покладений на них обов’язок. Тепер всі вони поховані в одній могилі НТШ на кладовищі у Сарселі.

А старовинний будинок, що складається з двох поверхів та мансарди, з протікаючим довгий час дахом і тріщинами, вологими стінами з розповзаючимся грибком і цвіллю, яка вбиває книжковий, архівний і мистецький фонди, відсутністю відповідного обігрівання й провітрювання тощо перебуває у надважкому стані.

Не дивлячись на це архітектурна споруда, де жили і працювали найвидатніші представники української наукової еміграції, все ще зберігає свою благородну аристократичність. За зберігшими всі деталі дверима парадного входу, відкривається просторий вестибюль, підлога якого викладена старовинною плиткою, широкі дерев’яні сходи, що ведуть наверх, затримали свій вигляд. До нашого часу дійшло оздоблення кімнат. Музейщикам навіть не прийшлося би відтворювати атмосферу, що панувала в будинку в ті роки життя, бо вона там залишилась.

Відкрита канцелярія В.Кубійовича, головного організатора наукової діяльності відновленого в Сарселі НТШ, наче запрошує увійти. Тут старі меблі, великий письмовий стіл, оточений полицями з книгами, на стінах портрети і пожовклі фото відомих діячів НТШ, з якими ми знайомі тільки з книжок.

Горішні невеличкі приміщення мансарди з вузенькими віконцями, що дивляться у небесний простір, можна вважати меморіальними. Серед них, так званий «салон» подружжя Кубійовичів, куди запрошували «особливих» гостей. Інтер’єр кімнатки зберіг свою автентичність, книжки на полицях і приватні фотографії, картини на стінах, маленький диван, вишуканої роботи інкрустований столик інші дрібні речі.

Поруч тісний кабінет проф. Володимира Янева, заставлений шафами, заповненими книгами, де зібрано словники, довідники, чужомовні енциклопедії, рідкісні історичні видання, маса папок з численими сторінками документального матеріалу. Оригінальні стільці того часу зібрані й поставлені один на один, в надії на реставрацію та продовження їх «служби».

Поверхом нижче – крихітне бюро Софії Янів, секретаря Редакції ЕУ і «правої руки» проф. Кубійовича, яка вичитувала і правила його рукописи, друкувала статті, готувала матеріли, вичитувала верстки, без допомоги якої йому було б надзвичайно важко здійснити задумане.

У довгому коридорі першого поверху кімната, стіни якої від підлоги до стелі заставлені книжками, з масивним дерев’яним столом і такими ж стільцями, де працював проф. д-р Віктор Коптилов – спеціаліст з мовних програм у Секретаріаті ЮНЕСКО, викладач українознавчих дисциплін в Національному інституті східних мов та цивілізацій університету Парижу.

Документальні матеріали, що залишились на полицях, підвіконнях, столах і підлогах кожного кабінету – папки, файли, більші картонні коробки і мініатюрні, з тисячами карток-гасел, надісланих з різних країн світу (!) – є важливими архівними джерелами. Вони потребують розгляду, опрацювання і збереження. Унікальною є і друкарська машинка «Orzeł», схована у великий дерев’яний футляр. Саме на ній друкувалась Енциклопедія Українознавства. Чи це не раритети?

На стінах, колись вісили картини Софії Зарицької, Миколи Кричевського інших українських митців еміграції. Тепер вони зібрані до однієї кімнатки і замкнуті на ключ, бо частина мистецької колекції вже зникла, так само як цінних видань і документів, а ті, що залишились руйнуються щодня вологістю та існуючими умовами, а скоріше їх відсутністю.

Приміщення Бібліотеки НТШ, де такж стоїть великий письмовий стіл, за яким працював Аркадій Жуковський, все ще заповнений його нерозібраними матеріалами. Капличка осередку, поруч Бібліотеки, стіни якої колись прикрашали роботи Миколи Кричевського з Парижу, зруйновані грибком і цвілю. Зазнавші деформації прогнилі рами вікон поєднують скло і фанеру. Важкий гнильний запах не дозволяє затриматись тут і на кілька хвилин.

Невеличкий іконостас для каплички виконав у свій час український художник з Лемківщини Омелян Мазурик. Після спроб злодіїв пробратися до приміщення, іконостас, окремі ікони та речі релігійного культу, секретар НТШ перенесла до маленького офісу для надійного зберігання.

Це вона, Анна-Марія Довганюк, єдиний мешканець і Берегиня цього будинку, який з любов’ю називає «Хата» і опікується не тільки ним, але й великим городом, поза «хатою», який колись «годував» його мешканців і приносив естетичну насолоду і був місцем відпочинку.

 

Занепад і втрачені можливості

Сьогодні, це Європейське вогнище української науки у жахливому занепаді і великій небезпеці безповоротної втрати.

Стан будинку і наукова спадщина руйнуються щодня. Цей вже історичний  український науково-культурний центр в Європі, знаходиться просто на межі зникнення  і потребує негайної допомоги!!!

Сучасний стан Сарселю – це мірило культурного рівня держави, для якої НТШ працювало понад пів століття, це показник рівня розвитку країни, яка говорить «Ми – Європа!».

 

Дивлячись на цю деградацію важко уявити, щоб в такому жалюгідному стані знаходилося, наприклад, Наукове Товариство Гете, створене німецькими науковцями в повоєнні роки, десь на Київщині, або Наукове Товаристов ім. Вольтера в Україні, біля Києва, засноване найвидатнішими французькими науковими силами і уряд Франції (чи будь-якої іншої європейської країни) нічого не зробив для того, щоб відродити і зберегти цю науково-культурну інституцію, яка зробила стільки корисного для своєї країни!

 

Сказати, що в Україні про це не знають – не можна, бо за період незалежності у Сарселі побувало чимало представників української інтелігенції, науковців, письменників, детупатів парламенту… В НТШ зберігається єдина «Книга відгуків» від 1951 року, де можна знайти чимало цікавого. Особливо запам’ятався запис, який не можу не привести читачам:

 

«Серце стискається від болю за упадок Сарселю – українського наукового центру в Парижі за значенням своїм, центром  життя духу, що створив нашу державу.

Тут сьогодні, 16 жовтня, 2008 р., зібрались видатні діячі  України. Якщо нам не вдасться порятувати це вогнище українського життя в Європі, то значить ми нікчемні хахли-балакуни, що величають себе патріотами.

Я щасливий з того, що приїхав сюди тепер не один, а з друзями, які добре знають, що зробити, щоб Сарсель ожив і піднявся як Дух нашої нації в Європі».

 

Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Мовчан, Ольга Кобець, Іван Заєць, Микола Жулинський.

Після цього запису людей, які не потребують представлення і які добре знали, «що зробити, щоб Сарсель ожив і піднявся» пройшло 8 років!  Скільки можна було би ще врятувати за цей час!

Так хто ж ми є?  «Нікчемні хахли-балакуни, що величають себе патріотами»?! Напевно так.

Адже Сарсель – це прапор України в Європі, її багата науково-культурна спадщина, яка при розумному підході до справи могла б тільки глибше зміцнити українсько-французькі відносини і перетворити Сарсель французький Гарвард чи Дамбартон Оакс, де знову оживуть наукові студії, конференції, куди будуть приїжджати дослідники з різних куточків України.

Не використати такі можливості може тільки держава, яка не цінить своєї історії, культури, науки і людей, які їх творили у бурхливий повоєний період, гинули у тюрмах і таборах за свої погляди, видавали наукову продукцію, на яку і сьогодні в Україні великий попит.

 

Пріоритети та імітація

 

Щороку з’являються і зникають якісь державні програми «підтримки діаспори». На жаль, не можу сказати, чи комусь це допомогло, але кошти, якщо і виділяються, то непотрібно розпорошуються.

З’явилася також мода на створення в діаспорі так званих «культурних центрів» (більше розмовного створення). Але ж діаспора – це не цілинні землі, необроблені і нерозорані. Еміграцією створені установи, які ще з середини  минулого століття служать культурними і науковими центрами.

Який же сенс створювати те, що вже давно існує (?), що десятиліттями працювало і пропагувало українську культуру, науку, мистецтво у всіх його формах, де зібрана і збережена багата науково-культурна спадщина.

Це як намагатися споруджувати будинок без фундаменту, без жодного історико-культурного підгрунтя, то на яких матеріалах він може пропагувати культуру?

Чи не повинно одним з пріоритетів державної культурної політики бути підтримка видатних українських науково-культурних інституцій на Заході? І Сарсель цьому блискучий приклад.

Можна тільки заздрити європейським країнам, культурна політика яких не обмежується внутрішніми рамками чи створенням бутафорних інституцій.

Взяти, наприклад, Національну бібліотеку Франції, яка веде свій початок від ХІУ ст., коли король Карл У зібрав у Луврі невеличку рукописну бібліотеку.

Великий шанувальник книг, король Франсуа Перший (поч. ХУІ ст.), увів в життя так званий обов’язковий примірник. Він розшукував цінні рукописи по світу, примножуючи кількісно і якісно бібліотеку королівського палацу в Фонтенбло, яку в ХУІІ ст. перевезли до Парижу, а державний діяч Франції Жан-Батист Кольбер на її теперішню адресу, примноживши бібліотечні скарби.

Від тоді беруть початок найважливіші її колекції. Серед них, збірка графа де Бетюна, важлива для історії всього європейського сходу. Завдяки Луї ХІУ в Бібліотеці було започатковано збірку гравюр і естампів. За Кольбера придбали латинську рукописну граматику церковнослов’янської мови, автором якої був українець Іван Ужевич! Навіть у період Французької революції все, що врятували від замкнених монастирів та з конфіскованих маєтків було передано до Бібліотеки. Наполеон витратив чимало коштів, щоб зробити Бібліотеку першою в світі! Там же знаходиться рукопис «Православного Визнання» Петра Могили; підпис Анна Ярославни на грамоті в Сollection de Picardie; герб автора класичної праці про Україну Боплана; перше видання праці Пасторія про повстання Хмельницького та чимало інших українських пам’яток.

Чому ЇМ це потрібно, а НАМ ні?

Хто із нинішніх українських державних діячів є великим книжником і ерудитом?  Хто з них дбає про збільшення державних колекцій, про збереження української наукової спадщини і за кордоном зокрема?

Заключення

Честь і хвала  українській політичній еміграції, яка  зробила все, щоб НТШ в Європі працювало понад пів століття. Матеріальні труднощі, зміна поколінь та  інтересів призвели до надто затягнувшоїся паузи в його діяльності.

Сьогодні потрібні мудрі кроки на державному рівні, щоб Сарсель з його вмістом, став національним багатством як України так і Франції, щоб він  продовжував служити історичному, культурному та науковому прогресу України, розпалюючи інтерес до неї, заохочуючи до конкурсу на здобуття стипендії для наукових студій, щоб поглиблював дружні стосунки між двома столицями і став одним з найбільш привабливих і цікавих куточків міста не тільки для науковців але й туристів.

Це маленьке містечко біля столиці Франції має також важливе для України географічне розташування – між Брюсселем, де містяться штаб-квартира НАТО та Рада Єврозоюзу і Страсбургом – містом парламентської столиці Європи, до якої Україна так прагне приєднатися.

Показником того, що європейські цінності Україні близькі і зрозумілі може бути Відродження українського Сарселю – важливого науково-культурного центру української еміграції, який зробив неоцінимий внесок в українську науку.

Це просто справа честі Незалежної України, її обов’язок перед пам’яттю українських науковців, які навіть за страшних часів війни, руїни, гіркого вигнання і важких злиднів еміграції продовжували працювати на користь своєї держави.

Чи спроможні державники України це зробити?

 

Dr Ludmila Pekarska
Curator
The Shevchenko Library & Archive
49 Linden Gardens, Notting Hill, London W2 4HG

e-mail:  ludmila.pekarska@augb.co.uk
tel.  020 7229 8392
website:  www.augb.co.uk

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.